Світ речей
Наше життя складається з речей. Ми постійно потребуємо чогось, якоїсь дрібнички. Якщо ця річ під рукою ми не помічаємо її важливості, а от якщо її нема - це прирівнюється до катастрофи. Не важливо, чи то телефон, чи то квітка, чи улюблена виделка. Це будь-що. Свідомо ти можешь навіть не помічати цього зв`язку, але відчувши невідповідність і, навіть, нерозуміючи джерело занепокоєння, лише тоді пізнаєшь полегшення, коли річ повернеться на місце. Світ речей. Але чому так? З одного боку, людина завжди шукає те, що буде її близьке, як ще говорять "близьке по духу", але ж речі не мають душі. Чому ж ми все таки віддаємо перевагу одним і нехтуємо іншими. А може вони мають душу? Можливо частина нашої душі вкладається в них? Ми прив`язуємось до речей за певних умов. Вони асоціюються у нас із чимось. Вони є частиною чогось.
Коли мені самотньо, або якісь думки не дають спокою, я намагаюсь заповнити пустку чимось. Дуже часто це читання. Читаючи я поринаю в інший світ, та так, як голодний накидається на шматок хліба, так ніби кожна літера, кожне слово подарує новий ковток повітря, а коли вже складається враження, що отримаєш "кисневе отруєння" все раптово обривається - крапка. Крапка в творі і складається враження, що і в твоєму житті. Відчуття самотності загострюється, бо ти знов повертаєшься в реальність, де вже сутеніє і час вмикати світло. Зовсім по-іншому коли малюєш. Ти не згоряєш, не розчеплюєшся в творінні інших, бо яке б воно не було прекрасне воно має кінець, в своєму ти жеврієш, тихенько гориш, щоб мить цілісності (повноцінності) стала вічністю. Малюючи ти створюєшь іллюзію вічності, бо ти можешь додати новий штрих і він, малюнок, новий, живе по-новому. Це може продовжуватись тиждень, місяць, рік, роки. Поки він не завершений - живеш. Ти живеш ним. З чим це пов`язано? В мене є "чарівний" олівець!? Іноді мені здається, що це дійсно так. Складається враження що не я пишу а він. Накладаючи на аркуш паперу штрих за штрихом він ніби оживлює його. Птахи рухаються, море шумить, взбиваючи піну. Розглядаючи його я дивуюсь, звичайний олівець. Звичайна оправа з запахоми трухлявої деревини та фарби, що облізлі місцями і від блискучого темно-синього покриття лишилась тільки згадка. Йому вже багато років (знайшла його в маминому письмовому столі, ще чісів навчання в школі), його навіть складно назвати повноцінним олівцем, це якийсь "огризок", але зараз таких олівців вже не виготовляють. Графіт залишає на папері тонкі, чіткі штрихи. Не знаю чому саме він, але саме з ним, я здатна зруйнувати цю псевдореальність, з її несправжністю, штучністю і створити світ без прикрас та дріб`язку. Роздумючи над питанням чому саме він я не знаходжу відповіді, але знаю точно, що кожному з нас потрібна така річ. Нас завжди повинно супроводжувати те, що має вагу (хоч на перший погляд це дрібничка). Ми живемо в світі загального знецінення. Знецінення і зміління. Зміління душ, знецінення моралі. Ми мізерні створіння, що звикли втрачати і змирились з цим. Тому нам потрібна хоч якась дрібничка, що не дасть нам потонути.
Наше життя складається з речей. Ми постійно потребуємо чогось, якоїсь дрібнички. Якщо ця річ під рукою ми не помічаємо її важливості, а от якщо її нема - це прирівнюється до катастрофи. Не важливо, чи то телефон, чи то квітка, чи улюблена виделка. Це будь-що. Свідомо ти можешь навіть не помічати цього зв`язку, але відчувши невідповідність і, навіть, нерозуміючи джерело занепокоєння, лише тоді пізнаєшь полегшення, коли річ повернеться на місце. Світ речей. Але чому так? З одного боку, людина завжди шукає те, що буде її близьке, як ще говорять "близьке по духу", але ж речі не мають душі. Чому ж ми все таки віддаємо перевагу одним і нехтуємо іншими. А може вони мають душу? Можливо частина нашої душі вкладається в них? Ми прив`язуємось до речей за певних умов. Вони асоціюються у нас із чимось. Вони є частиною чогось.
Коли мені самотньо, або якісь думки не дають спокою, я намагаюсь заповнити пустку чимось. Дуже часто це читання. Читаючи я поринаю в інший світ, та так, як голодний накидається на шматок хліба, так ніби кожна літера, кожне слово подарує новий ковток повітря, а коли вже складається враження, що отримаєш "кисневе отруєння" все раптово обривається - крапка. Крапка в творі і складається враження, що і в твоєму житті. Відчуття самотності загострюється, бо ти знов повертаєшься в реальність, де вже сутеніє і час вмикати світло. Зовсім по-іншому коли малюєш. Ти не згоряєш, не розчеплюєшся в творінні інших, бо яке б воно не було прекрасне воно має кінець, в своєму ти жеврієш, тихенько гориш, щоб мить цілісності (повноцінності) стала вічністю. Малюючи ти створюєшь іллюзію вічності, бо ти можешь додати новий штрих і він, малюнок, новий, живе по-новому. Це може продовжуватись тиждень, місяць, рік, роки. Поки він не завершений - живеш. Ти живеш ним. З чим це пов`язано? В мене є "чарівний" олівець!? Іноді мені здається, що це дійсно так. Складається враження що не я пишу а він. Накладаючи на аркуш паперу штрих за штрихом він ніби оживлює його. Птахи рухаються, море шумить, взбиваючи піну. Розглядаючи його я дивуюсь, звичайний олівець. Звичайна оправа з запахоми трухлявої деревини та фарби, що облізлі місцями і від блискучого темно-синього покриття лишилась тільки згадка. Йому вже багато років (знайшла його в маминому письмовому столі, ще чісів навчання в школі), його навіть складно назвати повноцінним олівцем, це якийсь "огризок", але зараз таких олівців вже не виготовляють. Графіт залишає на папері тонкі, чіткі штрихи. Не знаю чому саме він, але саме з ним, я здатна зруйнувати цю псевдореальність, з її несправжністю, штучністю і створити світ без прикрас та дріб`язку. Роздумючи над питанням чому саме він я не знаходжу відповіді, але знаю точно, що кожному з нас потрібна така річ. Нас завжди повинно супроводжувати те, що має вагу (хоч на перший погляд це дрібничка). Ми живемо в світі загального знецінення. Знецінення і зміління. Зміління душ, знецінення моралі. Ми мізерні створіння, що звикли втрачати і змирились з цим. Тому нам потрібна хоч якась дрібничка, що не дасть нам потонути. 
Комментариев нет:
Отправить комментарий