Ні, наше життя не театр, а, як не прикро це говорити, ляльковий театр. І ми не першокласні актори, а маріонетки. Сльози штучні (а в мене гіркі).А сміх, а посмішки? Хіба це посмішки це шкірення. Ми перестали щиро посміхатись. Кожна посмішка як агонія смерті - жахлива. Жахлива в тому що за нею, а за нею біль розчарування. Ми посміхаємось під ляскіт кнута, але вже ніхто не лякається - звичка Ляскіт як музичний супровід буття. В шкіру впиваються нитки.