Пошук

Пошук ...Пошук чого ? ми весь час щось шукаемо. Найголовныший предме пошуку - це пошук сенсу життя.
Чи не здаэться вам ыноды , що все навколо рухаэться, а ви залишаэтесь на місці. Наби проектор зажував плівку і час ніби зупиняється. Час іде, а твое місце не змінюється і ти все з більшою гіркотою розумієш, що часу для здійснення мрії часу все менше. Ти незмінюєшь положення прислухаєшся = все навколонасичено звуками все рухається, все має форму, свій звук,...... Якщо сидіти без зміни положення,то складається враження ти зник, бо ти не маєшь власного звуку. Ти ніби ргзчиняєшся ти невидимий, так і в житті якщго ти нічого не робиш, не рухаєшся - з цьго слідує, що тебе нема, Ти частимна повітря, частина ....., але не частина суспільства. РУХАЙТЕСЬ.Стрворіть свфій власний звук.....

Етюд. Чужие мысли

Да, все что мы делаем бред. Сумашедший бред. Жизнь тоже бред. Иногда хочеться его закончить. Нет,не самому(страшно?нет). Не сделаю это,наверное. Снова бред. И об этом можно писать вечно. Я в тупике, моя жизнь тупик. Куда бы я не шла всюду стена в два метра и так всю жизнь.Только появляеться надежда и снова "бах" головой о что-то твердое. Оппа опять стена, стена, стена и как все достало никто даже не представляет. Ужасное желание просто заложить дверь кирпичем чтоб больше никто не вошел. Хочеться исчезнуть как и не было. Просто уйти и не вернуться, но как всегда обязаность перед...,перед....Да все так сложно. Казалось вот-вот жизнь наладиться, но мы всегда стоим перед выбором и как хочеться сделать не правильный и гори все.Так было раньше, я уже запуталась,я не знаю что правильно,а что нет.Все сложно.И в этот момент кто-то должен сказать:"А кто говорил что все будет просто?".Мне надоело это слишать, я, иногда, хочу знать только один вариат ответа, но постоянно их тысячи, тысячи, тысячи,.....Мне иногда кажеться что я схожу с ума......................... А может это правда,хотя стоп................если бы это было так я бы это не признала. Все надоело............устала. Сама не понимаю от чего. От ничего неделанья........смешно,.........это точно, жизнь - разочарование,и если в ней есть хоть что-то хорошее то и разочарован будешь больше. Одиночество...........холодно от одного этого слова. Хорошо когда сам................наверное,......ты тогда не надеешься что другим есть до тебя дело,а если наоборот?..........тогда все на много хуже. Ты вроде и не один, но рядом нет никого. И почему так? Одинок, но, вроде кто-то есть и есть ли на самом деле, может это иллюзия созданая больным воображением, а что на самом деле? А на самом деле ты сидишь в пустой комнате и тихо,тихо..........умираешь.Что тебя убивает? Да ти,сама......ты отказалась от всего и как оказалось и ты не очень нужна была. Ты сидишь и жалеешь себя мне тебя жалко,себя или тебя. (Звонок)
-Да, я выхожу. Ты не поверишь что я сегодня прочла - сущий бред. Тебе обязательно нужно это прочесть.

Про "потім"

Життя. Життя - це час, що відпущено нам для... Для чого? Для радості ісмутку, для перемог і поразок, для помилок. Так для помилок, бо помилки це частина нашого життя, що є невід`ємною. Кожен наш вчинок це помилка підтвердженна чи ні покаже час. В дитинстві нам на всі прохання відповідали "потім", завбачливо оберігаючи нас від можливих помилок. Ми будували плани: "Коли стану дорослим зроблю те, поїду туди, скажу те, стану тим". І жили цим "потім". Подорослішали і говорячи російською мовою "свершилось". Ну? І що? І ми самі потрапляємо в цю пастку, бо в дитинстві відсутні внутрішні заборони, ми вільні, а коли стаємо дорослими ми самі себе "втискиваем" себе в певні рамки, які відсовують на "потім" наші мрії і сподівання. І ми самі починаємо вірити в те, що потім, обов`язково потім це зробимо. А час іде. Ні, він просто летить і віддаляє від часу задуму, а "потім" все ніяк не наближається. І ось межа, кінець, час осмислення життя. І що? А нічого "потім" так ніколи і не прийшло. І ти, колись, готовий зруйнувати закони фізики, віднайти формулу вічного життя - зникаєш, навіть не поворухнувши листя на яблуні.
Потім, пізніше, іншим разом,..- синоніми втраченого часу, втраченого життя, втрачених мрій. Ти пусте місце. Так сумно.

Весняний ранок або реквієм за людством

Весна - це час пробудження всього. Та чи всього? Час що оспівували великі письменники. Сором`язливість весняного ранку, чари весняної ночі. Цнотливість, несміливість перших пуп`янків на деревах. Вишневий сніг. Повітря, як подих молодості і так далі, і "бла", "бла", "бла". Природа циклічна і в цьому її перевага, на зміну спеки приходить осінній дощ, далі сніжна прохолода, а потім оновлення, оживлення, перевага перед нами - "володарями світу". Можна писати про чари весни безкінечно, але це зробили до мене і ще зроблять (я не маю сумнівів). Це гарно, чарівно,.. банально, бо є інша реальність. Подивимось на людину весною. Природа прокинулась. А ми, як я вже казала "володарі світу", невже теж прокинулись? Ні!!! Ми все ще сидимо у барлогах, як ведмеді, наші душі у вічній мерзлоті. Наші "завмерлі" душі не дають відкрити очі - ми сліпці. Ми динозаври. Ми давно відділились від природи заради прогресу, але де тепер той прогрес. Нам потрібне оновлення, нам потрібен "Всесвітній потоп", і коли залишеться "каждой твари по паре", тоді ми прозріємо, почнемо цінити те, що маємо. Так, звучить безнадіїно і дещо фаталістично, але з`являються ці думки не з пустого місця. Я спостерігаю за тим, що діється (жахаюсь), раджу теж спробувати, можливо це допоможе щось змінити. Останні десятиліття стало модним говорити про кінець світу, що наближається, але ніхто не помітив - він вже почався, ми "початки" цього кінця. Початки його в наших душах.
Була свідком одного випадку, а може і не одного. І це навіть не випадки це трагедії.
Ранок. Цнотливий, легкий, весняний, чарівний,......... Світ прокинувся від нічного сну і поринає у вир повсякденної роботи. "Метушливі мурахи". Цікаво, викликає посмішку зачарування. От і маршрутне таксі. Як добре - вільне місце( то нічого, що для інвалідів). Розглядаю подорожніх - одні чоловіки. Різного віку, різних статків та професії, одним словом, чоловічий гарем. Всі посміхаються... Сонце посміхається - так гарно... Знову зупинка... Жіночка, дитинка, сумки-пакунки. "Маршрутка" рушає. Маленьке "мавпиня" висить на одій руці, іншою вана намагається знайти гроші, тримаючи сумки майже в "зубах", і при цьому хитається по авто "лавируя", як корабель у шторм, щоб не впасти... Сучасна "ідилія"... Почекайте! А де посмішки,.. де сонце? Все зникло. В "маршрутці" безликі тіні, що прискіпливо розглядають бруд на взутті (я забула, а можливо просто не помітила спочатку, на вулиці бруд після нічного дощу), інші порожніми очима , а можливо в них вони взагалі відсутні, втупившись у вікно - шукають порятунку. "Жалкие" - саме це слово підходить для відображення їхньої сутності. Вимираючий вид. Динозаври. На правах єдиного чоловіка (слово, що вже стає архаїзмом, якщо розібратися) - піднімаюсь, запрошую присісти... Нестримне бажання бігти...бігти з цього кладовища "ископаємих". Що це? Хто ми? День зіпсовано і, яка тут весна, які тут пташки, тут барабан не допоможе, щоб розбудити. Ось такі ранки,.. хай і весняні, у нас є. І що робити? Ми тяжіємо до... Та до чого!? Куди ми падаємо?

Чому все змінюється?

Чому все змінюється? Почну із запитання. Хочу відповіді. Я її вимагаю!
Дитинство... Час коли радієш кожній дрібниці: влітку теплу, взимку холоду і снігу, снігу. Та, врешті решт, цукерки солодші. Ти не помічаєш синців і подряпин(вони з`являються, і зникають, і знов). Нема жодної деревини з якої б ти не впав. І час він ніби з гуми, і ти давно, аж з учора, утвердився в думці, що так буде вічно.
В дитинстві подорож найвище щастя. Можеш не спати всю ніч. Думки переповнюють."Що побачу?", "Що почую?", "Як там буде?" - "Скоріше б ранок!".Подорож. Автобус, потяг, авто, та хоч велосипед - все одно. Шаленієшь. Нові враження. Люди. Цікаві розмови!?
А зараз? Ненависть! Ти навіть не замислювався скільки всього треба врахувати, скільки всього того, що може знадобитись. Зараз ти майже по хвилині розписуєш час подорожі, щоб спрогнозувати свої потреби. А якщо щось непередбачуване? Добре, все необхідне приготував, атепер ці гори непотребу необхідно запхнути у сумку(Чому вони завжди здаються малими?). А ці думки. Ти боживолієш"Щоб нічого не забути!". А потім їдеш у душному, смердючому( ну це звичайно у гіршому випадку) автобусі, потязі, авто. І, можливо, він і не душний, іне смердючий, але тобі так не хочеться....А ще ці "завжди приємні" подорожні з їх намаганнями "вилити душу", виговоритись і лізуть, лізуть..."Хто?", "Звідки?", "Куди?"...Абсурд, і ти розумієш, що боротьба не матиме результатів. Ти в мишівці. І тут починається "судовий проце" над тобою(якби Кафка міг це побачити, то однією із картин у "Процесі" стала б моя "мила" розмова). В тебе складається враження, що після катувань розповідями прийшов час допиту. І ти, подумки, вдома, де затишно, тихо грає улюблена музика. Ти один...Але ця надоїдлива муха все дзижчить без зупинки і ти мрієш про дощ із каміння. Ти намагаєшся через силу підтримувати розмову, щоб "не дай Бог" не образити сусіда. Гнітючий стан - ти згадуєш Камю з його "Постороним" і зараз, дай тобі зброю ти б натиснув на гачок, ти зробив би що завгодно тільки б закінчились тортури. Відповівши на нескінченну кількість питань ти бачиш порятунок - час відпочити. Перепросивши, повертаєшся спиною до сусіда - сон. Трохи тиші і самотності... Що за чорт?...Музика? Звідки? Невже це сон?- Ц жахіття.Ти прокидаєшся навіть і не зрозумівши, чи дійсно був той сон. Грє "попса"...Подорож просто "чарівна". Наступна буде не раніше ніж через сто років.

Ні, наше життя не театр, а, як не прикро це говорити, ляльковий театр. І ми не першокласні актори, а маріонетки. Сльози штучні (а в мене гіркі).А сміх, а посмішки? Хіба це посмішки це шкірення. Ми перестали щиро посміхатись. Кожна посмішка як агонія смерті - жахлива. Жахлива в тому що за нею, а за нею біль розчарування. Ми посміхаємось під ляскіт кнута, але вже ніхто не лякається - звичка Ляскіт як музичний супровід буття. В шкіру впиваються нитки.

Світ речей
Наше життя складається з речей. Ми постійно потребуємо чогось, якоїсь дрібнички. Якщо ця річ під рукою ми не помічаємо її важливості, а от якщо її нема - це прирівнюється до катастрофи. Не важливо, чи то телефон, чи то квітка, чи улюблена виделка. Це будь-що. Свідомо ти можешь навіть не помічати цього зв`язку, але відчувши невідповідність і, навіть, нерозуміючи джерело занепокоєння, лише тоді пізнаєшь полегшення, коли річ повернеться на місце. Світ речей. Але чому так? З одного боку, людина завжди шукає те, що буде її близьке, як ще говорять "близьке по духу", але ж речі не мають душі. Чому ж ми все таки віддаємо перевагу одним і нехтуємо іншими. А може вони мають душу? Можливо частина нашої душі вкладається в них? Ми прив`язуємось до речей за певних умов. Вони асоціюються у нас із чимось. Вони є частиною чогось.
Коли мені самотньо, або якісь думки не дають спокою, я намагаюсь заповнити пустку чимось. Дуже часто це читання. Читаючи я поринаю в інший світ, та так, як голодний накидається на шматок хліба, так ніби кожна літера, кожне слово подарує новий ковток повітря, а коли вже складається враження, що отримаєш "кисневе отруєння" все раптово обривається - крапка. Крапка в творі і складається враження, що і в твоєму житті. Відчуття самотності загострюється, бо ти знов повертаєшься в реальність, де вже сутеніє і час вмикати світло. Зовсім по-іншому коли малюєш. Ти не згоряєш, не розчеплюєшся в творінні інших, бо яке б воно не було прекрасне воно має кінець, в своєму ти жеврієш, тихенько гориш, щоб мить цілісності (повноцінності) стала вічністю. Малюючи ти створюєшь іллюзію вічності, бо ти можешь додати новий штрих і він, малюнок, новий, живе по-новому. Це може продовжуватись тиждень, місяць, рік, роки. Поки він не завершений - живеш. Ти живеш ним. З чим це пов`язано? В мене є "чарівний" олівець!? Іноді мені здається, що це дійсно так. Складається враження що не я пишу а він. Накладаючи на аркуш паперу штрих за штрихом він ніби оживлює його. Птахи рухаються, море шумить, взбиваючи піну. Розглядаючи його я дивуюсь, звичайний олівець. Звичайна оправа з запахоми трухлявої деревини та фарби, що облізлі місцями і від блискучого темно-синього покриття лишилась тільки згадка. Йому вже багато років (знайшла його в маминому письмовому столі, ще чісів навчання в школі), його навіть складно назвати повноцінним олівцем, це якийсь "огризок", але зараз таких олівців вже не виготовляють. Графіт залишає на папері тонкі, чіткі штрихи. Не знаю чому саме він, але саме з ним, я здатна зруйнувати цю псевдореальність, з її несправжністю, штучністю і створити світ без прикрас та дріб`язку. Роздумючи над питанням чому саме він я не знаходжу відповіді, але знаю точно, що кожному з нас потрібна така річ. Нас завжди повинно супроводжувати те, що має вагу (хоч на перший погляд це дрібничка). Ми живемо в світі загального знецінення. Знецінення і зміління. Зміління душ, знецінення моралі. Ми мізерні створіння, що звикли втрачати і змирились з цим. Тому нам потрібна хоч якась дрібничка, що не дасть нам потонути.